Постанова Вищого господарського суду України від 17.04.2012 р. у справі № 1/93/5022-1253/2011

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
“17” квітня 2012 р.                   Справа № 1/93/5022-1253/2011
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Волковицької Н.О. -головуючого,
Мачульського Г.М.,
Рогач Л.І.
за участю представників сторін:
позивача не з’явився, про час і місце слухання справи повідомлений належним чином
відповідача ОСОБА_4 дов. від 10.01.2012 року
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Фізичної особи підприємця ОСОБА_5 та Фізичної особи підприємця ОСОБА_6
на постанову від 01.02.2012 року Львівського апеляційного господарського суду
у справі № 1/93/5022-1253/2011 господарського суду Тернопільської області
за позовом Фізичної особи підприємця ОСОБА_6
до Фізичної особи підприємця ОСОБА_5
про стягнення 5412,47 грн.
ПОСТАНОВИВ:
Фізична особа підприємець ОСОБА_6 звернувся до господарського суду Тернопільської області з позовом до Фізичної особи підприємця ОСОБА_5 про стягнення 6416,72 грн., в тому числі 4512,14 грн. штрафу за простій автомобіля, 245,95 грн. інфляційних втрат, 124,62 грн. процентів від простроченої суми, 643,86 грн. пені, 889,85 грн. збитків та судових витрат (згідно заяви про уточнення позовних вимог від 07.11.2011 року вх. № 17475).
Рішенням господарського суду Тернопільської області від 11.11.2011 року (суддя Чопко Ю.О.) у задоволенні позову відмовлено.
За апеляційною скаргою Фізичної особи підприємця ОСОБА_5 судове рішення переглянуте в апеляційному порядку і постановою Львівського апеляційного господарського суду від 01.02.2012 року (головуючий суддя Данко Л.С., судді Скрипчук О.С., Процик Т.С.) скасоване з прийняттям нового рішення.
Позовні вимоги задоволені частково.
Доповідач: Волковицька Н.О.
Стягнуто з Суб’єкта підприємницької діяльності – фізичної особи ОСОБА_5 на користь позивача 4512,44 грн. штрафу за простій автомобіля, 71,72 грн. державного мита, 165,96 грн. витрат за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та 1150,00 грн. витрат на послуги адвоката.
У задоволенні решти позову відмовлено.
Фізична особа підприємець ОСОБА_5 та Фізична особа підприємець ОСОБА_6 звернулися до Вищого господарського суду України із касаційними скаргами.
Фізична особа підприємець ОСОБА_5 просить скасувати рішення господарського суду Тернопільської області від 11.11.2011 року та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.02.2012 року і прийняти нове рішення про відмову у позові.
На думку заявника судові рішення є незаконними та підлягають скасуванню у зв’язку з порушенням та неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права, а саме статей 43, 47, 32, 34, 38, частини 2 статті 104 Господарського процесуального кодексу України , статей 180, 306, 313, 315, 316 Господарського кодексу України, статті 908, 909, 929 Цивільного кодексу України.
Доводи скаржника обґрунтовані тим, що договір від 14.10.2010 року транспортного експедирування ним не підписувався, в зв’язку з чим є не укладеним, а транспортне замовлення №IUA-01/10/10-01 від 14.10.2010 року передбачає його відповідальність як експедитора лише за відмову від транспортного замовлення після його підписання.
Штрафні санкції за поверх нормативний простій автомобіля умовами транспортного замовлення не встановлювалися, а відтак, на думку заявника, вимога позивача про сплату будь-яких штрафних санкцій за простій автомобіля є безпідставною та необґрунтованою.
Фізична особа підприємець ОСОБА_6 у своїй касаційній скарзі просить постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.02.2012 року змінити та стягнути з відповідача на користь позивача 889,85 грн. збитків; визначити новий розподіл судових витрат, яким стягнути 102,00 грн. державного мита, 738,75 грн. судового збору за перегляд рішення в апеляційній інстанції, 236,00 грн. витрат на ІТЗ судового процесу, 4300,00 грн. оплати послуг адвоката, повернути позивачу зайво сплачене мито на суму 5,43 грн.
В іншій частині постанову апеляційного господарського суду залишити без змін.
Заявник посилається на те, що апеляційний суд не застосував статтю 22 Цивільного кодексу України, статті 217, 224 Господарського кодексу України, а також невірно застосував статтю 49 Господарського процесуального кодексу України, як в частині розподілу судових витрат, в тому числі на послуги адвоката, так і про повернення зайво сплаченого державного мита.
Обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши суддю – доповідача та присутнього у судовому засіданні представника відповідача, перевіривши в межах вимог статей 108, 1117 Господарського процесуального кодексу України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові у даній справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга Фізичної особи підприємця ОСОБА_5 не підлягає задоволенню, а касаційна скарга Фізичної особи підприємця ОСОБА_6 підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій між сторонами укладено договір транспортного експедирування в міжнародному сполученні №14.10.2010г від 14.10.2010 року у відповідності до умов якого позивач (перевізник) зобов’язався в порядку та на умовах, визначених цим договором, надати відповідачу (експедитору – за договором) послуги з перевезення вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні (1.1.), а відповідач, в свою чергу, зобов’язувався проводити оплату виставлених рахунків за виконання перевезення за узгодженими ставкам та штрафним санкціям не пізніше 3-х банківських днів з моменту отримання рахунків на оплату, з долученням оригіналів накладних СМR з відміткою про доставку вантажу (п.3.3.).
Пунктом 2.1.7 договору передбачено, що нормативним часом на розвантаження/розмитнення автомобіля необхідно вважати 24 години, а саме 12 годин на розмитнення та 12 годин на розвантаження автомобіля.
Разом з тим, якщо автотранспорт “Перевізника” простоює в очікуванні розмитнення /розвантаження (завантаження), тобто час розмитнення/розвантаження, замитнення/завантаження перевищує 24 години “Експедитор” (відповідач – по справі) оплачує штраф “Перевізнику” (позивачу – по справі) в розмірі 50 євро по території України за кожен розпочатий день простою та по території Європи 100 євро за кожен розпочатий день простою (п. 4.3.1 Договору).
На виконання умов договору між позивачем та відповідачем було укладене транспортне замовлення № ІІІА-01/10/10-01 до договору від 14.10.2010 року про транспортне експедирування в міжнародному сполученні, адреса завантаження: – Італія 30020 МАRСON(VЕ), Vіа ALТА 10,80 САР ARREGHINI та адреса розвантаження на два замовники: АДРЕСА_1; 2-й: АДРЕСА_2
11.01.2012 року позивачем виконані умови договору, транспортний автомобіль VOLVO02501 РВ, п/п 02185РВ було завантажено на території Італії 30020 МАRСON(VЕ), Vіа ALТА 10,80 САР ARREGHINI в строк, зазначений в замовленні – 19-21.10.2010р., що підтверджується вантажно-митними деклараціями, товарно-транспортними накладними (СМR), належним чином завірені копії яких знаходяться в матеріалах справи. Вантаж у відповідності до первинних документів, було доставлено вчасно, на митний термінал м. Києва.
Розмитнення вантажу відбулося із затримкою, а саме:
- 26.10.2010 року 01 год. 02 хв. – заїзд з вантажем на митний термінал, про що є відмітка в разовій перепустці № ПР-060434 від 26.10.2010 року;
- 27.10.2010 року 14 год. 40 хв. – закінчення процедури розмитнення вантажу, про що є відмітка в разовій перепустці № ПР-060434 від 26.10.2010 року;
- 27.10.2010 року 19 год. 00 хв. – закінчення розвантаження автомобілю, про що є відмітка в вантажно-митній декларації, ТТН (СМR), графа 24.
В зв’язку з затримкою митного оформлення вантажу, позивачем (“Перевізником”) було подано до органів регіональної митної служби заявку про продовження терміну доставки вантажу до м. Кривий Ріг, яка була задоволена заступником начальника регіональної митниці та строк доставки товарів внаслідок митного оформлення консолідованого вантажу було продовжено до 30.10.2010р.
Про затримку митного оформлення вантажу не з вини позивача, останнім було повідомлено відповідача в письмовій формі шляхом факсимільного зв’язку, а саме: листом за № 27/10/2010 року, в якому позивач, в зв’язку з виниклою проблемою не з його вини, зобов’язувався доставити вантаж в Кривий Ріг – 29.10.2010 року.
На митний термінал в м. Кривий Ріг позивач прибув – 29.10.2010 року о 00 год.16 хв. і, лише, 04.11.2010 року о 18 год.50 хв., він виїхав з митного терміналу, після закінчення розмитнення вантажу.
Таким чином, суд першої інстанції встановив, що мав місце понаднормативний простій автомобіля в м. Київ склав – 2 дні, а в м. Кривий Ріг – 6 днів, але у задоволенні позовних вимог відмовив в зв’язку з тим, що позивачем пропущено шестимісячний строк, передбачений частиною 5 статті 315 Господарського кодексу України для звернення із позовом, що випливає з перевезення вантажів.
При цьому, місцевий суд стягнув з відповідача судові витрати 102,00 грн. – державного мита та 236,00 грн. – витрат на інформаційно-технічне забезпечення.
Також приймаючи рішення місцевий суд дійшов висновку, що договір про транспортне експедирування в міжнародному сполученні від 14.10.2010 року за своєю правовою природою є договором перевезення вантажів, та, що взаємовідносини згідно даного договору регулюються Главою 64 Цивільного кодексу України і Главою 32 Господарського кодексу України і виданими відповідно до нього транспортними кодексами, транспортними статутами та іншими нормативно-правовими актами.
Апеляційний господарський суд не погодився з такими висновками, оскільки місцевий суд невірно визначив правову природу спірного договору та помилково застосував позовну давність, визначену частиною 5 статті 315 Господарського кодексу України та зазначив, що зміст укладеного між сторонами договору № 14.10.2010г про транспортне експедирування в міжнародному сполученні відповідає вимогам статті 9 Закону України “Про транспортно-експедиційну діяльність” (із змінами та доповненнями внесеними Законом України від 16.04.2009 року № 1276-УІІ), згідно з якою за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу.
Договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі.
Аналогічні приписи передбачені частинами 1, 2 статі 929 Цивільного кодексу України, статтею 316 Господарського кодексу України.
При цьому, апеляційний суд встановив, що посилання представника відповідача на те, що зазначений договір ним не підписаний, а відтак є неукладеним, не доведені суду належними та допустимими доказами в розумінні статей 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України та спростовується належним чином засвідченою копією договору, укладеного у письмовій формі, підписаного та скріпленого печатками на кожному аркуші, за своїм змістом відповідає вимогам частин 2 та 3 статті 9 Закону України”Про транспортно-експедиторську діяльність”, тобто в ньому наявні всі істотні умови, що вимагаються для даного виду договорів.
Також апеляційним судом встановлено, що на виконання умов зазначеного договору між позивачем та відповідачем було укладене транспортне замовлення № ІІІА-01/10/10-01 до договору від 14.10.2010 року про транспортне експедирування в міжнародному сполученні, а саме: адреса завантаження: – Італія 30020 МАRСON(VЕ), Vіа ALТА 10,80 САР ARREGHINI та адреса розвантаження на два замовники: АДРЕСА_1; АДРЕСА_2.
Згідно акта приймання виконаних робіт (а.с.47,т.1) від 04.11.2010 року, підписаного повноваженими представниками сторін, претензії відсутні.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що на спірні правовідносини сторін у даній справі поширюються норми Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (КДПГ) від 19.05.1956 року, якою врегульовано як здійснення перевезень у міжнародному сполученні так і порядок звернення до суду з позовом.
За таких обставин, враховуючи, що прострочення доставки підтверджується відповідними відмітками в CMR, листом №27/10/2010 та не заперечується сторонами, з урахуванням пункту 4.3.1 договору, де узгоджено, що в разі простою автотранспорту “Перевізника”, в очікуванні розмитнення/розвантаження (завантаження), тобто коли час розмитнення/розвантаження, замитнення/завантаження перевищує 24 години “Експедитор” (відповідач по справі) оплачує “Перевізнику” (позивачу по справі) штраф в розмірі 50 євро по території України за кожен розпочатий день простою суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідач повинен сплатити позивачу 4512,44 грн. – штрафу (із врахуванням курсу НБУ євро до гривні станом на 05.11.2010 року).
Доводи місцевого суду про застосування позовної давності апеляційний суд спростував з огляду на те, що частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.
Статтею 258 Цивільного кодексу України для окремих видів вимог встановлено спеціальну позовну давність, зокрема, для стягнення неустойки (штрафу, пені) встановлена позовна давність в один рік.
З аналізу вищенаведених норм права, та враховуючи правову природу договору про транспортне експедирування в міжнародному сполученні, умови цього договору, колегія суддів прийшла до висновку, що позивач правомірно нарахував штраф, відповідно до пункту 4.3.4, у розмірі визначеному в пункті 4.3.1 договору, за простій автомобіля в сумі 4512,22 грн., а спеціальна позовна давність в один рік на момент звернення із позовом не спливла.
В частині вимог позивача про стягнення 643,86 грн., яка розрахована від 4512,44 грн. – штрафу за простій автомобіля суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки штраф, у т.ч. за простій, за своєю правовою природою не є грошовим зобов’язанням, в розумінні статей 230, 231, 232 Господарського кодексу України глави 47 та глави 48 Цивільного кодексу України, а є санкцією, якою забезпечується виконання зобов’язання.
В даному випадку, штраф визначений у пункті 4.3.4 договору є відповідальністю експедитора за простій автотранспорту перевізника в очікуванні розмитнення/вивантаження понад строки (терміни) встановлені договором і, цей штраф стягується у розмірі визначеному пунктом 4.3.1 договору, тобто є санкцією за неналежне виконання експедитором зобов’язання.
Ні приписами Цивільного кодексу України, ні Господарського кодексу України, ні договором № 14.10.2010г від 14.10.2010 року ні іншими правовими нормами, які регулюють спірні правовідносини, не передбачено нарахування пені на штраф.
Крім того, частиною 2 статті 550 Цивільного кодексу України визначено, що проценти на неустойку не нараховуються.
З аналогічних підстав апеляційний суд відмовив у стягненні з відповідача на користь позивача 245,95 грн. – інфляційних втрат та 124,62 грн. – відсотків річних, які теж нараховані на 4512,44 грн. штрафу за простій автомобіля.
Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що висновок суду апеляційної інстанції в частині відмови у стягненні пені, інфляційних та річних, нарахованих на суму штрафу є законним та обґрунтованим та не оспорюється сторонами.
Правомірним також є висновок про стягнення штрафу за понаднормативний простій автомобілю, передбачений пунктом 4.3.1 договору.
Але, при цьому, касаційна інстанція вважає за необхідне зазначити, що застосування Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (КДПГ) від 19.05.1956 року в частині строку давності до спірних правовідносин є помилковим, оскільки, хоч договір про транспортне експедирування №14.10.2010р і стосується міжнародного перевезення, але відносини сторін згідно статті 316 Господарського кодексу України, статті 929 Цивільного кодексу України та самого договору полягають у організації перевезення та наданні інших послуг, пов’язаних з перевезенням на відміну від правовідносин саме з перевезення, в тому числі і у міжнародному сполученні. Конвенція застосовується до будь-якого договору перевезення, який встановлюється накладною та не регулює надання інших послуг, пов’язаних з перевезенням, навіть якщо такі послуги виконує перевізник.
Заперечення відповідача про відсутність між сторонами договору №14.10.2010р. суд касаційної інстанції не приймає до уваги, оскільки ці заперечення досліджувались судами попередніх інстанцій та спростовані як такі, що суперечать матеріалам справи.
За таких обставин, враховуючи, що будь-яких інших доводів відповідач не навів, а вищевказані доводи зводяться до переоцінки доказів, що не входить в межі касаційного перегляду, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Фізичної особи підприємця ОСОБА_5 та скасування постанови в частині стягнення суми штрафу.
Що стосується вимоги позивача в частині стягнення 889,85 грн. збитків, які складаються з 13,56 грн. – витрат за направлення відповідачу по пошті претензії + 29,76 грн. витрат за надсилання відповідачу копії позову з додатками (в дві адреси) + 16,13 грн. – витрат за направлення по пошті позовної заяви до господарського суду + 27,12 грн. – витрат за направлення відповідачу заяви про уточнення позовних вимог з додатками (на дві адреси) + 13,56 грн. – витрат за направлення заяви про уточненнями позовних вимог до суду, 378,53 грн. – додаткових витрат за проїзд представника позивача автобусом за маршрутами: Енергодар-Дніпропетровськ, Дніпропетровськ-Запоріжжя-Енергодар та потягом (до суду): Дніпропетровськ-Тернопіль-Дніпропетровськ + 411,19 грн. – додаткових витрат за проїзд представника позивача автобусом за маршрутом: Енергодар-Запоріжжя, Дніпропетровськ-Запоріжжя-Енергодар та потягом (до суду): Запоріжжя-Тернопіль-Дніпропетровськ, апеляційний суд виходив з того, що вони не входять до складу судових витрат визначених статтею 44 Господарського процесуального кодексу України.
Але, при цьому, колегія суддів апеляційного суду не звернула увагу на те, що у своїх заявах про уточнення позовних вимог (а.с.83-87, 105-107) позивач просив стягнути завдані збитки у вигляді здійснених витрат, необхідних для відновлення його порушеного права в розмірі 889,85 грн. та послався, зокрема, на статті 22, 611, 623 Цивільного кодексу України, статтю 224 Господарського кодексу України.
Отже, вимоги позивача в цій частині фактично не розглянуті, а відтак суд апеляційної інстанції припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи і є підставою для скасування постанови в цій частині та направлення справи на новий розгляд до апеляційного господарського суду.
Одночасно касаційна інстанція не може погодитись і з висновками суду апеляційної інстанції щодо задоволення вимог позивача в частині відшкодування витрат за послуги адвоката в розмірі 50%, оскільки цей висновок, по -перше: не обґрунтований ніякими доводами; по -друге: апеляційним судом не були розглянуті вимоги позивача про стягнення 2000,00 грн. за послуги адвоката, за актами №№15 та 16 (а.с.121, т.1, а.с. 34, т.2).
Порядок розподілу господарських витрат передбачений статтею 49 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою суми, які підлягають сплаті за послуги адвоката та інші витрати, пов’язані з розглядом справи покладаються: при частковому задоволенні позову -на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що рішення апеляційного суду в частині відмови у стягненні 889,85 грн., які позивач визначив як збитки та включив у ціну позову підлягає скасуванню, а справа направленню на новий розгляд в цій частині розподіл господарських витрат можливий лише після вирішення спору по суті.
З цих же підстав підлягає скасуванню постанова апеляційного суду в частині розподілу решти судових витрат (державного мита, інформаційно-технічного забезпечення судового процесу, судового збору).
Також під час нового розгляду справи підлягає вирішенню питання про повернення зайво сплаченого державного мита.
Таким чином з матеріалів справи вбачається, що Львівський апеляційний господарський суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, що є підставою для скасування постанови в частині 889,85 грн. та розподілу господарських витрат та направленню справи на новий розгляд до Львівського апеляційного господарського суду.
Керуючись статтями 1117, пунктом 3 статті 1119, статтями 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.02.2012 року у справі №1/93/5022-1253/2011 господарського суду Тернопільської області скасувати в частині відмови у задоволенні позову про стягнення 889,85 грн. та розподілу господарських витрат.
Справу в цій частині направити на новий розгляд до Львівського апеляційного господарського суду.
В решті постанову залишити без змін.
Касаційну скаргу Фізичної особи підприємця ОСОБА_6 задовольнити частково.
Касаційну скаргу Фізичної особи підприємця ОСОБА_5 залишити без задоволення
 
Головуючий суддя                                       Н. Волковицька
 
Судді                                                              Г. Мачульський
                                                                       Л. Рогач
Постанова Вищого господарського суду України від 17.04.2012 р. у справі № 1/93/5022-1253/2011

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>