ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 06.06. 2012 р. Справа № 17/8/5022-218/2011(02-2/17-352)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Полякова Б.М. – головуючого, Коваленка В.М. (доповідач у справі), Короткевича О.Є.,розглянувши касаційну скаргу державного підприємства “Тернопільський завод продтоварів”, м. Тернопіль на постанову від 18.08.2011 р. Львівського апеляційного господарського суду у справі № 17/8/5022-218/2011(02-2/17-352) господарського суду Тернопільської області за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області додержавного підприємства “Тернопільський завод продтоварів”, м. Тернопіль третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача суб’єкт підприємницької діяльності-фізична особа ОСОБА_4, м. Тернопіль простягнення 97 896 грн. 12 коп. неодержаних доходів від використання державного майна в судовому засіданні взяв участь представник: Регіонального відділення ФДМ України по Тернопільській області ОСОБА_5, довір., ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду Тернопільської області від 18.04.2011 року, що прийнято у справі № 17/8/5022-218/2011(02-2/17-352) відмовлено у задоволенні позовних вимог Регіонального відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області (далі – Позивач, Фонд) до державного підприємства “Тернопільський завод продтоварів” (далі – Відповідач, Завод), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – суб’єкта підприємницької діяльності-фізичної особи ОСОБА_4 (далі -Третя особа, Підприємець), про стягнення 97 896 грн. 12 коп. неодержаних доходів від використання державного майна.
Не погодившись із цим рішенням, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Тернопільській області звернулося до Львівського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення господарського суду Тернопільської області від 18.04.2011 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги та стягнути із Заводу на користь Фонду 97 896 грн. 12 коп. неотриманих доходів від використання державного майна.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 18.08.2011 року (головуючий суддя -Орищин Г.В., судді: Галушко Н.А., Краєвська М.В.) апеляційну скаргу задоволено, рішення господарського суду Тернопільської області від 18.04.2011 року скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено: стягнуто із Заводу в дохід “державного бюджету” 97 896 грн. 12 коп. неодержаних доходів від використання державного майна, а судові витрати покладені на Відповідача.
Не погоджуючись із постановою апеляційного суду, державне підприємство “Тернопільський завод продтоварів” звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18.08.2011 року, а рішення господарського суду Тернопільської області від 18.04.2011 року залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована порушенням судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема, ст. 623 Цивільного кодексу України, ст. 224 Господарського кодексу України, а також норм процесуального права.
Заслухавши пояснення представника Позивача, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції в ході розгляду справи було встановлено, що Позивач не підтвердив нанесення йому збитків на спірну суму за користування державним майном, оскільки необґрунтований період, за який нараховані збитки, а положення методики, які були застосовані для розрахунків, застосовуються лише до договірних відносин. Для стягнення ж збитків у вигляді неотриманих доходів кредитор має довести здійснення конкретних заходів для забезпечення отримання цих доходів, а доведення цього покладається на кредитора -Позивача. При цьому, місцевий суд погодився із доводами Фонду, що між Відповідачем та Третьою особою на підставі договору про спільну діяльність фактично виникли орендні відносини. За цих підстав у позові було відмовлено.
Скасовуючи вказане рішення та задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд встановив, що сторонами договору про спільну діяльність (Відповідачем та Третьою особою) не вчинялось жодних дій на виконання вказаного договору, а між ними фактично існували орендні відносини, оскільки за результатами перевірки робочою групою Фонду встановлено використання Підприємцем приміщень Відповідача. Сума ж збитків нарахована в сумі 70 %, яку б Фонд отримав у разі укладення Відповідачем та Третьою особою договору оренди, виходячи із суми орендної плати, встановленої договором про спільну діяльність та перерахованої Підприємцем на користь Заводу за період з 01.01.2006 року по 30.11.2007 року з урахуванням інфляційних збитків.
Однак, суд касаційної інстанції не погоджується із вказаними висновками апеляційного суду, оскільки вони зроблені з невірним застосуванням норм діючого законодавства.
Так, як вбачається з матеріалів справи, відповідно до вступної частини та п. 4.2 Статуту Відповідача останнє засноване на державній власності, майно Заводу є державною власністю та закріплене за ним на праві повного господарського відання. Пунктом 4.5 Статуту Заводу останньому надано право здавати в оренду майно, яке йому належить за виключенням цілісних майнових комплексів, його структурних підрозділів, філіалів, цехів, а також нежилих приміщень.
Як вказав Фонд в позовній заяві та встановили суди в оскаржуваних рішеннях, фактичне використання Підприємцем на умовах оренди приміщень Заводу відбувалось за укладеним Відповідачем із Третьою особою договором про спільну діяльність № 6 від 15.12.2004 року (т. 1 а.с. 50), доказів виконання якого саме як договору про спільну діяльність надано сторонами не було. Навпаки, були надані докази перерахування у 2006-2007 роках Третьою особою на користь Відповідача коштів, як орендної плати згідно вказаного договору про спільну діяльність (т. 1 а.с. 29-38). У викладених же у додатку до вказаного договору про спільну діяльність (т. 1 а.с. 51) змінах зазначено про “перезаключення договору через ФДМ”, у зв’язку із чим була зменшена сума оплати за таким договором. Отже, внесенням таких змін, за відсутності укладеного з Фондом договору оренди відповідних приміщень Відповідача, Підприємець погодив недостовірну інформацію стосовно укладення із Фондом договору на використання державного майна -нежитлових приміщень Заводу.
Виходячи з цього, а також приписів ст. 7 Закону України “Про управління об’єктами державної власності”, договір оренди приміщень, за використання Підприємцем яких без укладення відповідного договору з Фондом останнім була нарахована спірна сума, яка визначена у даній справі, як неотримані доходи, мав бути укладений саме між Фондом та Підприємцем. Завод же таких повноважень не мав. У зв’язку з цим, розподіл орендної плати, отриманої від Підприємця за користування приміщеннями, що є державною власністю та закріплені за Заводом на праві повного господарського відання, має відбуватись відповідно до Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 786 від 04.10.1995 року із змінами та доповненнями. Відповідно до п. 17 вказаної Методики 70 % зазначеної вище орендної плати (яка, згідно обґрунтувань, наведених Фондом в позовній заяві є спірною сумою у даній справі) спрямовується до державного бюджету. Отже, отримувачем цих коштів є державний бюджет, а не відповідне державне підприємство, яке не мало права отримувати відповідну частину коштів орендної плати, користувач же, в свою чергу, мав спрямовувати ці кошти до державного бюджету.
Таким чином, незаконне користування вказаними приміщеннями – без укладення з Фондом відповідного договору оренди, було здійснено Підприємцем, а не Заводом, а відповідно і порушення вказаних норм законодавства були допущені не Заводом, а Підприємцем, оскільки саме він незаконно (без укладення із Фондом відповідних договорів оренди) використовував ці приміщення Відповідача, що і було встановлено членами робочої групи Позивача та викладено у довідці від 11.12.2007 року про результати перевірки Тернопільського заводу продтоварів на предмет ефективного використання державного майна та орендних відносин за адресою: вул. Текстильна, 22, м. Тернопіль.
Нормами ч. 3 ст. 386 Цивільного кодексу України передбачено, що власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Таким чином, Фонд, як орган, який відповідно до вимог ст. 4 Закону України “Про управління об’єктами державної власності” є суб’єктом управління об’єктами державної власності -нежитловими приміщеннями, переданими Заводу у повне господарське відання, має право в порядку норм ч. 3 ст. 386 Цивільного кодексу України та Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 786 від 04.10.1995 року із змінами та доповненнями, вимагати стягнення неотриманих доходів від використання державного майна лише від особи, яка незаконно (без укладення договору оренди) використовувала це майно, тобто від Підприємця. Звернувшись же у даній справі із такими вимогами до Заводу, Фонд пред’явив вимоги до неналежної особи. Відповідно ж до норм ст. 24 ГПК України вирішення питання про заміну сторони (залучення до участі у справі іншого відповідача та заміна неналежного відповідача) відбувається лише до прийняття рішення у справі.
Крім цього, як правильно вказав суд першої інстанції, для стягнення вказаних неотриманих доходів Фонд має довести здійснення конкретних заходів для забезпечення отримання цих доходів саме від Підприємця.
Поряд з викладеним суд касаційної інстанції погоджується із правомірним висновком місцевого суду про те, що заявлена до стягнення сума є такою, що не обґрунтована належним чином.
Так, Фондом не обґрунтований період користування Підприємцем приміщеннями державного майна, за який нарахована спірна сума неотриманих доходів, оскільки, виходячи із дати укладення згаданого вище договору про спільну діяльність – 15.12.2004 року, період користування Підприємцем вказаним майном є значно більшим, ніж той, який вказав Фонд та за який була нарахована спірна сума неотриманих доходів від використання державного майна.
Крім цього, слід додати, що заявляючи саме до Заводу вимоги про стягнення спірної суми коштів неотриманих доходів від використання державного майна, Фондом не були враховані обставини щодо здійснення провадження у справі про банкрутство Відповідача, а також період (стадію провадження у справі про банкрутство), за який була визначена (нарахована) спірна сума.
У зв’язку із викладеним, суд касаційної інстанції погоджується із висновком місцевого суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Фонду до Заводу про стягнення суми коштів неотриманих доходів від використання державного майна. Протилежний же висновок апеляційного суду у даній справі, відповідно, є неправомірним та таким, що зроблений із невірним застосуванням норм діючого законодавства.
За таких обставин та виходячи з повноважень, передбачених п. 6 ст. 1119 ГПК України, оскаржувана постанова апеляційної інстанції підлягає скасуванню, як незаконна, а рішення першої інстанції – залишенню в силі, як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права.
З урахуванням викладеного та керуючись нормами ст.ст. 4, 7 Закону України “Про управління об’єктами державної власності”, ст. 386 Цивільного кодексу України та ст.ст. 24,1115, 1117, 1119 -11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу державного підприємства “Тернопільський завод продтоварів” задовольнити.
2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 18.08.2011 р. у справі № 17/8/5022-218/2011(02-2/17-352) скасувати.
3. Рішення господарського суду Тернопільської області від 18.04.2011 р. у справі № 17/8/5022-218/2011(02-2/17-352) залишити в силі.
Головуючий Б.М. Поляков
Судді В.М. Коваленко
О.Є. Короткевич
Постанова Вищого господарського суду України від 06.06.2012 р. у справі № 17/8/5022-218/2011