Постанова Вищого господарського суду України “Про визнання недійсним договору уступки права вимоги” від 30.06.2011 р. у справі № 35/395-10

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
30 червня 2011 року Справа № 35/395-10
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді:
суддів: Кота О.В.,
Іванової Л.Б.,
Шевчук С.Р.,
перевіривши матеріали касаційної скарги Науково-виробничої приватної фірми “Семікс”
на рішення та
постанову Господарського суду Дніпропетровської області
від 18.01.2011 р.
Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2011 р.
у справі №35/395-10 Господарського суду Дніпропетровської області
за позовом Науково-виробничої приватної фірми “Семікс”
до
про Приватного підприємства “Спецбудмонтаж”
Приватного підприємства “ТЕП-4″
визнання недійсною угоди
за участю представників сторін:
позивача: ОСОБА_1., дов.від 25.09.2010 № 25/09
відповідача-1: не зявилися
відповідача-2: не зявилися
ВСТАНОВИВ:
Науково-виробнича приватна фірма “Семікс” звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом про визнання недійсним договору уступки права вимоги від 25.04.2008, укладеного між Приватним підприємством “Спецбудмонтаж” та Приватним підприємством “ТЕП-4″.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 18.01.2011 (суддя Широбокова Л.П.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2011 (колегія суддів у складі: головуючого судді – Науменка І.М., суддів Голяшкіна О.В., Мороза В.Ф.) в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, Науково-виробнича приватна фірма “Семікс” звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати; прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Касаційна скарга мотивована тим, що спірний договір по суті є договором факторингу, а оскільки відповідач-2 не є фінансовою установою, яка може надавати фінансові послуги, тому укладення спірного правочину суперечить положенням ст.ст. 1077, 1078, 1079 Цивільного кодексу України.
Сторони згідно з приписами статті 1114 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак, відповідачі не скористалися передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в касаційній інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, між Приватним підприємством “Спецбудмонтаж” – первісним кредитором (далі – відповідач-1) та приватним підприємством “ТЕП-4″- новим кредитором (далі – відповідач-2) було укладено договір уступки права вимоги від 25.04.2008 р., відповідно до умов якого первісний кредитор відступає, а новий кредитор приймає на себе право вимоги первісного і стає кредитором за зобовязаннями боржника – Науково-виробничої приватної фірми “Семікс” (далі – позивач) на загальну суму 591 336,24 грн., що виникли, у зв’язку з невиконанням боржником зобовязання з оплати поставленого первісним кредитором товару.
Пунктом 4 оспорюваного договору сторони погодили, що за уступку права вимоги новий кредитор зобовязується розрахуватися з первісним кредитором протягом десяти банківських днів з дня фактичного отримання від боржника виконання відповідних грошових зобовязань з оплати поставленого товару.
Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач зазначив, що вказана умова спірного договору свідчить про фактичне підписання сторонами договору факторингу, для можливості укладення якого сторони повинні мати відповідні ліцензії на здійснення фінансових операцій. Враховуючи те, що такі ліцензії у відповідачів відсутні, на думку скаржника, оспорюваний договір є таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства України, а тому повинен бути визнаний недійсним судом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, спірний договір не є договором факторингу та ніяким чином не порушує права позивача.
Мотивуючи необґрунтованість позовних вимог, господарські суди попередніх інстанцій виходили з наступного.
Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що в даному випадку відсутні підстави, визначені ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, за яких спірний договір має бути визнаний недійсним. Спірний договір є договором відступлення права вимоги, його укладено у відповідності до статей 512-519 Цивільного кодексу України, які регулюють заміну кредитора у зобов’язанні та не є договором факторингу.
Суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.
Поняття договору факторингу визначено у частині першій статті 1077 Цивільного кодексу України, відповідно до якої, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
Стосовно фактора законодавець зазначає, що цією стороною договору факторингу може бути банк та інша організація, яка може здійснювати банківські операції. Клієнтом у факторингових операціях, є як правило комерційні юридичні особи, а також фізичні особи-підприємці.
За наведеним визначенням договору факторингу, цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. Таким чином, договір факторингу передбачає, передусім, обов’язковість платності за відступлення права грошової вимоги, та мету отримання додаткового доходу.
Суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про те, що метою спірного договору є передача права вимоги до боржника від одного кредитора до іншого кредитора, тобто, фактична зміна сторін у виконанні зобов’язання без набуття додаткового доходу жодним із кредиторів. Умовами оспорюваного договору чітко передбачено саме передачу права вимоги, що виникла у зв’язку з невиконанням боржником (НВП фірма “Семікс”) свого зобов’язання з оплати поставленого товару та зазначено, що розрахунок нового кредитора з первісним кредитором за уступку права вимоги має здійснюватись у повному обсязі від отриманої суми боргу, без-будь яких дисконтів та премій за стягнення з боржника грошових зобов’язань, а тому, оспорюваний договір не містить ознаки факторингового договору, а є договором уступки права вимоги.
Матеріали справи свідчать про те, що господарськими судами в порядку ст. 43 ГПК України всебічно, повно і обєктивно досліджено матеріали справи в їх сукупності і вірно застосовано норми процесуального та матеріального права.
Відповідно до ст. 1117 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
З огляду на те, що доводи касаційної скарги спростовуються вищевикладеним та не можуть бути підставою для скасування судових рішень у справі, колегія суддів визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог чинного законодавства, у звязку з чим залишаються без змін.
Керуючись ст.ст. 107, 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Науково-виробничої приватної фірми “Семікс” залишити без задоволення.
Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.04.2011 р. та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 18.01.2011 р. у справі № 35/395-10 залишити без змін.
Постанова Вищого господарського суду України “Про визнання недійсним договору уступки права вимоги” від 30.06.2011 р. у справі № 35/395-10

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>