ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 9 липня 2013 року
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого – Кривенка В. В., суддів – Гусака М. Б., Коротких О. А., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Прокопенка О. Б., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом державної судноплавної компанії “Чорноморське морське пароплавство” (далі – Компанія) до управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси (далі – управління ПФУ, ПФУ відповідно) про визнання незаконними та скасування рішень, встановила:
У грудні 2011 року Компанія звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати незаконними та скасувати рішення управління ПФУ від 14 листопада 2011 року:
№ 1859 про застосування штрафних санкцій у розмірі 9 грн. 90 коп. за донарахування територіальним органом ПФУ або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску;
№ 3927 про застосування фінансових санкцій у розмірі 218291 грн. 87 коп. на підставі пункту 7 частини дев’ятої статті 106 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” (далі – Закон № 1058-IV) за несплату, неповну або несвоєчасну сплату авансових платежів зі страхових внесків;
№ 3928 про застосування фінансових санкцій у розмірі 1523 грн. 53 коп. на підставі пункту 4 частини дев’ятої статті 106 Закону № 1058-IV за донарахування сум своєчасно не обчислених та не сплачених страхових внесків;
№ 3929 про застосування фінансових санкцій у розмірі 170 грн. на підставі пункту 5 частини дев’ятої статті 106 Закону № 1058-IV за подання до органів ПФУ недостовірних відомостей, що використовуються в системі персоніфікованого обліку.
На обґрунтування вимог позивач зазначив, що згідно з оскаржуваними рішеннями до нього застосовані штрафні (фінансові) санкції у період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, введеного ухвалою господарського суду у справі про банкрутство Компанії. Тому зазначені рішення суперечать нормам Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (далі – Закон № 2343-XII).
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що Компанія сплачувала суми єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування з порушенням встановленого законодавством терміну, а отже, застосування фінансових санкцій на підставі оскаржуваних рішень є правомірним. При цьому відповідач, посилаючись на пункт 6 статті 12 Закону № 2343-XII, зазначив, що дія мораторію не поширюється на задоволення вимог кредиторів у період проведення санації боржника.
Господарський суд Одеської області ухвалою від 11 липня 2003 року у справі № 32/136-03-5080 порушив провадження про визнання банкрутом Компанії та ввів мораторій на задоволення вимог кредиторів.
Одеський окружний адміністративний суд постановою від 3 лютого 2012 року, залишеною без змін ухвалами Одеського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2012 року та Вищого адміністративного суду України від 30 січня 2013 року, позов задовольнив: визнав протиправними та скасував оскаржувані рішення.
Касаційний суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідно до положень статті 1, частини четвертої статті 12 Закону № 2343-XII у період дії мораторію пеня, штраф та інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань зі сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, що застосовуються до їх платника за порушення законодавства, не нараховуються, оскільки частина сьома статті 12 Закону № 2343-XII визначає конкретний проміжок часу, який відповідає строку дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. Оскільки оспорювані рішення відповідач виніс за порушення, вчинені Компанією у період дії мораторію, вони не відповідають вимогам чинного законодавства і підлягають скасуванню.
У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, управління ПФУ зазначає, що в доданих до заяви ухвалах суду касаційної інстанції по-іншому, ніж в оскаржуваному рішенні, застосовано положення статей 1, 12 Закону № 2343-XII. Просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 січня 2013 року та направити справу на новий касаційний розгляд.
На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права заявник надав ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 травня 2011 року, 20 березня, 26 квітня, 18 вересня, 8 листопада 2012 року та від 29 січня 2013 року (№№ К/9991/9360/11, К-35186/10, К/9991/60501/11, К-24233/10, К/9991/56128/12, К/9991/36364/12 відповідно)
В ухвалах Вищого адміністративного суду України, наданих на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, касаційний суд за наслідками розгляду подібних правовідносин, керуючись положеннями статті 1, частини четвертої статті 12 Закону № 2343-XII, дійшов висновку, що дія мораторію не поширюється на виконання зобов’язань зі сплати страхових внесків, строк по яких настав після порушення справи про банкрутство та введення мораторію.
Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява управління ПФУ підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статей 1, 12 Закону № 2343-XII мораторій на задоволення вимог кредиторів – це зупинення виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, а також припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення та введення мораторію. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).
Наведені норми регулюють правовідносини, які виникли між боржником і кредиторами у зв’язку з неспроможністю боржника виконати після настання встановленого строку існуючі зобов’язання, і спрямовані на відновлення платоспроможності боржника або його ліквідацію з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів.
З порушенням провадження у справі про банкрутство не пов’язується завершення підприємницької діяльності боржника, він має право укладати угоди, у нього можуть виникати нові зобов’язання.
Виходячи з наведеного можна дійти висновку, що дія мораторію поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів.
Таким чином, що стосується зобов’язань поточних кредиторів, то за цими зобов’язаннями згідно із загальними правилами нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів).
За своєю правовою природою фінансові та економічні санкції є додатковими зобов’язаннями, похідними від основного зобов’язання.
Тож оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), які виникли після введення мораторію, то і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення.
Невиконання таких зобов’язань є правопорушенням. Отже, нарахування санкцій, застосування заходів забезпечення за невиконання зазначених зобов’язань та примусове стягнення на підставі виконавчих документів коштів на виконання таких грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), а також штрафних санкцій ґрунтується на законі.
Враховуючи те, що строк виконання зобов’язань зі сплати страхових внесків настав у позивача після 11 липня 2003 року, тобто після порушення провадження у справі про банкрутство, дія мораторію на виконання цих зобов’язань не поширюється.
Нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій з усіх видів заборгованості за зобов’язаннями, строк виконання яких настав після порушення справи про банкрутство та введення мораторію, припиняється згідно з частиною першою статті 23 Закону № 2343-XII лише з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.
Слід також зазначити, що Верховний Суд України аналогічну правову позицію вже висловив у постановах від 4 липня 2011 року, 7 травня, 11 червня, 1 жовтня 2012 року, 26 лютого 2013 року (справи №№ 21-144а11, 21-289а11, 21-179а12 та 21-298а12, 21-34а13 відповідно).
Оскільки при вирішенні спору касаційний суд неправильно застосував норми матеріального права до встановлених у справі обставин, то заяву управління ПФУ слід задовольнити, ухвалу касаційного суду скасувати.
Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241 – 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:
Заяву управління Пенсійного фонду України в Приморському районі м. Одеси задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 січня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий В. В. Кривенко
Судді: М. Б. Гусак
О. А. Коротких
В. Л. Маринченко
П. В. Панталієнко
О. Б. Прокопенко
О. О. Терлецький
Ю. Г. Тітов
Постанова Верховного Суду України від 09.07.2013 р. у справі № 21-178а13