ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 2 липня 2013 року
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого – Кривенка В. В., суддів – Гусака М. Б., Коротких О. А., Кривенди О. В., Маринченка В. Л., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., при секретарі судового засідання – Ключник А. Ю. (за участю представника відповідача – державної податкової інспекції у Нахімовському районі м. Севастополя – Буштуєва А. С.), розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом державного підприємства “Севастопольський виноробний завод” (далі – Підприємство) до державної податкової інспекції у Нахімовському районі м. Севастополя (далі – ДПІ) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, встановила:
У лютому 2009 року Підприємство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 14 жовтня 2008 року № 0000702310/1, яким йому визначено суму податкового зобов’язання за платежем збору на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства у розмірі 80433 грн. 66 коп., у тому числі: за основним платежем – 53622 грн. 44 коп., штрафні (фінансові) санкції – 26811 грн. 22 коп.
На обґрунтування позовних вимог Підприємство посилалося на те, що в ході проведеної перевірки та при визначенні податкових зобов’язань ДПІ порушила норми законодавства, зокрема Підприємство зазначило, що у лютому 2008 року на підставі договору комісії воно здійснило реалізацію виноматеріалів товариству з обмеженою відповідальністю “ВК “Сатера” (далі – ТОВ “ВК “Сатера”. У цій господарській операції Підприємство виступало як комісіонер відповідно до договору комісії від 24 грудня 2007 року № 24, укладеного з товариством з обмеженою відповідальністю “Сатера-Трейд” (далі – ТОВ “Сатера-Трейд”). Таким чином, Підприємство вважає, що відповідно до з вимог Закону України від 9 квітня 1999 року № 587-XIV “Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства” (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 587-XIV) при реалізації алкогольних напоїв та пива за договором комісії платником збору є не комісіонер, а комітент.
Господарський суд м. Севастополя постановою від 18 червня 2009 року, залишеною без змін ухвалами Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 10 грудня 2009 року та Вищого адміністративного суду України від 4 жовтня 2012 року, позов задовольнив.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з рішенням якого погодилися суди як апеляційної, так і касаційної інстанцій, виходив із того, що Підприємство як комісіонер участі у відносинах з оптової чи роздрібної реалізації товару не брало, у зв’язку з чим відповідно до вимог Закону № 587-XIV не є платником цього збору, а одержані ним на виконання договору комісії кошти не є його базою оподаткування у розумінні вказаного Закону, а є базою оподаткування ТОВ “Сатера-Трейд” як комітента, на користь якого вони були одержані.
У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), просить рішення суду касаційної інстанції скасувати, а справу направити на новий касаційний розгляд.
На обґрунтування заяви ДПІ додало копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 20 вересня 2012 року (№ К-19600/10), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.
Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява ДПІ підлягає задоволенню з таких підстав.
У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що кошти, отримані комісіонером від реалізації алкогольних напоїв та пива, не є виручкою комісіонера. Такі кошти обліковуються як виручка комітента. Отже, при реалізації алкогольних напоїв та пива за договором комісії платником збору є не комісіонер, а комітент, а тому з отриманих позивачем як комісіонером коштів він не був зобов’язаний сплачувати збір, ці кошти не є виручкою (об’єктом оподаткування) позивача.
У судовому рішенні, наданому на підтвердження неоднакового застосування норм права у подібних правовідносинах, Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, виходив із того, що оскільки позивач за договором комісії отримав виручку від реалізації алкогольних напоїв в оптово-роздрібній мережі, то об’єктом оподаткування збором на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства є саме отримана позивачем виручка.
Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави для висновку про неоднакове застосування цим судом статті 2 Закону № 587-XIV.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних відносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до статті 1 Закону № 587-XIV платниками збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства є суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності та підпорядкування, які реалізують в оптово-роздрібній торговельній мережі алкогольні напої та пиво.
Згідно зі статтею 2 Закону № 587-XIV об’єктом оподаткування є виручка, одержувана від реалізації в оптово-роздрібній торговельній мережі алкогольних напоїв та пива.
Відповідно до статті 1011 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.
Аналіз наведених норм свідчить, що суб’єкти підприємницької діяльності у разі реалізації ними за договором комісії в оптово-роздрібній торговельній мережі алкогольних напоїв та отримання виручки торговельного обороту є платниками збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства, оскільки відповідно до статті 1011 ЦК комісіонер є стороною у зазначеному договорі та на його виконання отримує виручку, яка є об’єктом оподаткування.
Із матеріалів справи вбачається, що 29 лютого 2008 року Підприємство відповідно до умов договору комісії, укладеного між ним і ТОВ “Сатера-Трейд”, здійснило реалізацію виноматеріалів ТОВ “ВК “Сатера”. У цій господарській операції Підприємство виступало як комісіонер, який за дорученням ТОВ “Сатера-Трейд” реалізувало виноматеріали та отримало виручку.
Ураховуючи викладене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що платником збору може бути будь-який суб’єкт господарювання, у тому числі й комісіонер, який здійснює реалізацію алкогольних напоїв та пива в оптово-роздрібній торговельній мережі та отримує виручку від реалізації цієї продукції.
Відповідно до частини першої статті 243 КАС суд задовольняє заяву у разі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанції допустив неоднакове та неправильне застосування норм матеріального права, то ухвала Вищого адміністративного суду України від 4 жовтня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.
Керуючись статтями 241 – 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:
Заяву державної податкової інспекції у Нахімовському районі м. Севастополя задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 4 жовтня 2012 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий: В. В. Кривенко
Судді: М. Б. Гусак
О. А. Коротких
О. В. Кривенда
В. Л. Маринченко
О. О. Терлецький
Ю. Г. Тітов
Постанова Верховного Суду України від 02.07.2013 р. у справі № 21-91а13