ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 2 квітня 2013 року
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого – Кривенка В. В., суддів – Коротких О. А., Кривенди О. В., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Прокопенка О. Б., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі – відділення Фонду, Фонд відповідно) до дочірнього підприємства комунального підприємства “Теплогорець” “Теплогірськ-Жилсервіс” (далі – Підприємство) про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, встановила:
У липні 2012 року відділення Фонду звернулося до суду з позовом, у якому просило стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції у розмірі 18594 грн. за незайняте одне робоче місце інвалідом у 2011 році та 349 грн. 68 коп. пені за порушення терміну сплати.
На обґрунтування позову послалося на те, що Підприємство на порушення статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (далі – Закон № 875-XII) не працевлаштувало необхідну кількість інвалідів, а саме – у 2011 році замість двох інвалідів працював один.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що на виконання вимог законодавства Підприємство у 2011 році направляло уповноваженим державним органам відомості про наявність вакантних місць для працевлаштування інвалідів, однак органи державної влади інвалідів для працевлаштування на Підприємстві не направили.
Луганський окружний адміністративний суд постановою від 21 серпня 2012 року, залишеною без змін ухвалами Донецького апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2012 року та Вищого адміністративного суду України від 15 січня 2013 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.
У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), відділення Фонду просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 15 січня 2013 року, посилаючись на неоднакове застосування ним одних і тих самих норм матеріального права.
Касаційний суд, допускаючи цю справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що заявник додав копії рішень Вищого адміністративного суду України [ухвали від 14 жовтня 2009 року та постанови від 3 травня 2012 року (№№ К-22423/07, К-37296/10 відповідно)], в яких інакше, ніж у справі, що розглядається, застосовано норми статей 18, 18 1, 19, 20 Закону № 875-XII.
У рішенні, що розглядається, Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, виходив із того, що відповідач вжив усіх залежних від нього заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів (що встановили суди попередніх інстанцій), тому він не може бути притягнений до відповідальності, передбаченої статтею 20 Закону № 875-XII, у зв’язку з тим, що уповноважені органи не направили необхідну кількість інвалідів для працевлаштування.
В ухвалі від 14 жовтня 2009 року (№ К-22423/07), наданій заявником на підтвердження наведених у заяві доводів, касаційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відповідач у 2006 році не вжив заходів зі створення робочих місць для інвалідів та не повідомив органи працевлаштування про створення відповідних робочих місць, що унеможливило направлення цими органами до підприємства відповідача інвалідів для працевлаштування.
У постанові Вищого адміністративного суду України від 3 травня 2012 року (№ К-37296/10), яку відділення Фонду надало на підтвердження неоднакового правозастосування, касаційний суд дійшов висновку про те, що суди попередніх інстанцій помилково виходили з того, що відповідач у 2009 році вжив заходів зі створення робочих місць для інвалідів та повідомив органи працевлаштування інвалідів про створення відповідних робочих місць, що унеможливило направлення цими органами до підприємства відповідача інвалідів для працевлаштування, адже з матеріалів справи вбачається, що тільки у січні-березні та вересні 2007 року відповідач надав органам, зазначеним у статті 18 Закону № 875-XII, інформацію щодо наявності робочих місць для працевлаштування інвалідів за формою № 3-ПН, чим і не виконав обов’язку щомісячно інформувати державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інваліда.
Виконуючи вимоги пункту 1 частини першої статті 237 КАС щодо усунення неоднакового застосування норм матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.
За змістом статті 19 Закону № 875-XII для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Частиною першою статті 20 зазначеного Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов’язковим платежем), обов’язкова сплата яких передбачена Конституцією та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII “Про систему оподаткування”, а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв’язку зі скоєнням правопорушення.
Разом із тим відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною другою статті 20 Закону № 875-XII передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він вжив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Згідно зі статтею 18 1 зазначеного Закону пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
Таким чином, обов’язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.
У зв’язку з тим, що відповідач ужив усіх залежних від нього заходів щодо утворення робочих місць для працевлаштування інвалідів, він не може бути притягнений до відповідальності за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження Підприємства інвалідів, які бажають працевлаштуватись.
Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 20 червня 2011 року у справі № 21-60а11.
За таких обставин у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України правильно застосував норми матеріального права, тому підстав для задоволення заяви відділення Фонду немає.
Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:
У задоволенні заяви Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів відмовити.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий В. В. Кривенко
Судді: О. А. Коротких
О. В. Кривенда
В. Л. Маринченко
О. Б. Прокопенко
П. В. Панталієнко
Ю. Г. Тітов
О. О. Терлецький
Постанова Верховного Суду України від 02.04.2013 р. у справі № 21-95а13