Постанова Верховного Суду України “Щодо виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі” від 01.07.2015 р. у справі № 6-435цс15

Верховний суд України
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15
Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого       Яреми А.Г.,              
суддів:                   Волкова О.Ф.,           Кривенка В.В.,         Прокопенка О.Б.,
                               Григор’євої Л.І.,       Лященко Н.П.,          Романюка Я.М.,
                               Гриціва М.І.              Маринченка В.Л.,    Сеніна Ю.Л.,
                               Гуменюка В.І.,          Охрімчук Л.І.,           Сімоненко В.М.,
                               Коротких О.А.,         Панталієнка П.В.,    Терлецького О.О.,
                               Кривенди О.В.,                   
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1
до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк»
про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за заявою публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року,
ВСТАНОВИЛИ:
У червні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вищевказаним позовом.
Зазначав, що з 5 травня 2005 року він працював на посаді провідного спеціаліста департаменту безпеки по Харківському головному регіональному управлінню публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – департамент безпеки по Харківському ГРУ ПАТ КБ «ПриватБанк»). ІНФОРМАЦІЯ_1 його було звільнено з роботи згідно з пунктом четвертим статті 40 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).
Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 27 червня 2012 року його поновлено на роботі та стягнуто 121 726 грн 55 коп. невиплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодовано моральну шкоду. Зазначене рішення набрало чинності 30 січня 2013 року.
5 квітня 2013 року Червонозаводським районним судом м. Харкова було видано виконавчі листи та відкрито виконавче провадження. 7 травня 2013 року ОСОБА_1 поновлено на роботі. ІНФОРМАЦІЯ_2 на підставі його заяви про звільнення від 8 травня 2013 року та наказу публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» (далі – ПАТ «КБ «ПриватБанк») НОМЕР_1 ОСОБА_1 звільнено з роботи за статтею 38 КЗпП України – за власним бажанням.
Зазначав, що при звільненні з ним не було проведено повний розрахунок, а саме: не нараховано та не виплачено заробітну плату за період з 27 червня 2012 року по ІНФОРМАЦІЯ_2, за винятком компенсації за невикористану відпустку, яку було нараховано та виплачено 16 травня 2013 року.
Просив стягнути з ПАТ «КБ «ПриватБанк» на його користь невиплачену заробітну плату за період з 27 червня 2012 року по ІНФОРМАЦІЯ_2, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з ІНФОРМАЦІЯ_2 по день фактичного розрахунку та 50 тис грн. на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 3 жовтня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.
Додатковим рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 17 січня 2014 року, рішення суду від 3 жовтня 2013 року доповнено із зазначенням в резолютивній частині, що позов ОСОБА_1 в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 50 тис грн. – задоволенню не підлягає.
Рішенням апеляційного суду Харківської області від 13 березня 2014 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 27 червня 2012 року по 7 травня 2013 року та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено: стягнуто з ПАТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 38 272 грн 29 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу; вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року касаційну скаргу ПАТ «КБ «ПриватБанк» відхилено, рішення апеляційного суду Харківської області від 13 березня 2014 року залишено без змін.
У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень апеляційної й касаційної інстанцій та ухвалення у справі нового рішення з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 236 КЗпП України.
Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ПАТ КБ «ПриватБанк» посилається на ухвалу Верховного Суду України від 8 червня 2011 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2013 року, 30 жовтня 2013 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 21 лютого 2012 року.
ПАТ КБ «ПриватБанк» указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування зазначеної норми матеріального права, у справі, рішення в якій переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданому для прикладу судовому рішенні, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представника ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України вважають, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 працював на посаді провідного спеціаліста департаменту безпеки по Харківському ГРУ ПАТ «КБ «ПриватБанк». ІНФОРМАЦІЯ_1 його було звільнено на підставі наказу ПАТ «КБ «Приватбанк» від 13 травня 2011 року НОМЕР_2, за пунктом четвертим статті 40 КЗпП України.
Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 27 червня 2012 року позов ОСОБА_1 задоволено частково: поновлено ОСОБА_1 на посаді провідного спеціаліста управління безпеки по Харківському ГРУ ПАТ «КБ «Приватбанк»; стягнуто з ПАТ «КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату та середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 120 726 грн. 55 коп. та 1 тис грн. на відшкодування моральної шкоди, а всього – 121 726 грн 55 коп. У задоволенні решти позовних вимоги відмовлено. Вирішено питання про стягнення судового збору.
Рішенням апеляційного суду Харківської області від 10 вересня 2012 року рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 27 червня 2012 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: визнано звільнення ОСОБА_1 за наказом НОМЕР_2 від ІНФОРМАЦІЯ_2 незаконним. У решті позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення апеляційного суду Харківської області від 10 вересня 2012 року скасовано, рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 27 червня 2012 року залишено в силі.
5 квітня 2013 року Червонозаводським районним судом м. Харкова було видано виконавчі листи та відкрито виконавче провадження.
7 травня 2013 року ОСОБА_1 поновлено на роботі згідно з наказом ПАТ «КБ «Приватбанк» НОМЕР_3. ІНФОРМАЦІЯ_2 відповідно до наказу ПАТ КБ «ПриватБанк» НОМЕР_1 його звільнено з ПАТ «КБ «Приватбанк» за статтею 38 КЗпП України – за власним бажанням.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за період з 27 червня 2012 року по 7 травня 2013 року та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що аналіз частини п’ятої статті 235 КЗпП України (в редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та статті 76 Закону України «Про виконавче провадження» дає підстави вважати, що рішення суду про поновлення працівника на роботі вказує на обов’язок, а не на право роботодавця не пізніше наступного дня після проголошення судового рішення незалежно від відкриття виконавчого провадження видати наказ (розпорядження) про поновлення на роботі і фактично допустити його до виконання попередніх обов’язків. Оскільки у період з 27 червня 2012 року по 7 травня 2013 року рішення суду про поновлення позивача на роботі ПАТ «КБ «ПриватБанк» всупереч зазначеним вимогам закону не виконувалося, тому цей період часу є вимушеним прогулом, який підлягає оплаті на підставі статті 236 КЗпП України, з огляду на суму середньоденного заробітку – 176 грн 37 коп., зазначену в довідці від 5 липня 2013 року, яка надана ПАТ «КБ «ПриватБанк».
На відміну від висновків, які містяться в судових рішеннях у справі, яка переглядається, в ухвалі Верховного Суду України від 8 червня 2011 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судами статті 236 КЗпП України посилається у своїй заяві ПАТ КБ «ПриватБанк», містяться висновки про те, що відповідно до вимог закону державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа, який видається стягувачу за його письмовою заявою. Позивач своїми правами не скористався, не вчинив усіх необхідних дій, передбачених чинним законодавством для отримання виконавчого листа та виконання рішення місцевого суду в частині поновлення його на роботі, доказів щодо відмови роботодавця виконувати рішення місцевого суду не надав, тому відсутні й підстави для оплати вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України.
Аналогічна правова позиція висловлена і в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2013 року, 30 жовтня 2013 року та в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 21 лютого 2012 року.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого.
Конституція України, трудове та цивільне законодавство закріплює обов’язок кожного неухильно додержуватися положень Конституції України та законів України, добросовісно здійснювати свої права та обов’язки і встановлює юридичну відповідальність за їх невиконання та передбачає заходи примусового виконання цивільних обов’язків, які виникають, зокрема, безпосередньо з актів законодавства, рішення суду або договору, у разі їх невиконання боржником добровільно (стаття 68 Конституції України, статті 11, 14 ЦК України, статті 14, 367 ЦПК України, Закон України «Про виконавче провадження»).
Так, частина перша статті 235 КЗпП України (тут і далі в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) передбачає, що в разі звільнення без законних підстав працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, підлягає негайному виконанню (частина п’ята статті 235 КЗпП України).
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов’язковості і підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні.
Оскільки зазначена норма права в імперативній формі передбачає негайне виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі відсутність у судовому рішенні вказівки про це не позбавляє рішення його обов’язковості з моменту проголошення.
Обов’язковість рішень суду віднесена Конституцією України до основних засад судочинства (частина п’ята статті 124 Конституції України). Отже, з огляду на принцип загальнообов’язковості судових рішень за змістом статей 14, 367 ЦПК України судові рішення, які відповідно до закону підлягають негайному виконанню, є обов’язковими для виконання, зокрема, посадовими особами, від яких залежить реалізація прав особи, підтверджених судовим рішенням.
Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов’язків.
Отже аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов’язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов’язок полягає у тому, що у роботодавця обов’язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.
Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (частина друга статті 14 ЦПК України).
Статтею 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
У випадку невиконання цього обов’язку добровільно, рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначають Закон України «Про виконавче провадження» (далі – Закон), а також прийнята на виконання цього Закону Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5.
Відповідно до зазначених нормативно-правових актів примусове виконання рішень в Україні покладається на державну виконавчу службу та здійснюється останньою на підставі виконавчого документа.
Виходячи з лексичного значення (тлумачення) поняття «затримка», як «зволікання», «проволока», за змістом норм статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення,.
Установивши у справі, яка переглядається, той факт, що після ухвалення судом 27 червня 2012 року рішення про поновлення ОСОБА_1 на роботі, відповідач видав наказ про його поновлення на роботі лише 7 травня 2013 року, суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про затримку з вини відповідача виконання судового рішення у розумінні статті 236 КЗпП України, яка зумовлює відповідальність, передбачену цією нормою.
Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 236 КЗпП України.
Однак у справі, яка переглядається, статтю 236 КЗпП України застосовано судом правильно і рішення суду касаційної інстанції у ній є законним, а тому в задоволенні заяви необхідно відмовити.
Отже, обставини, які стали підставою для перегляду справи не підтвердилися, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України у задоволенні заяви слід відмовити.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частини першої статті 3605 ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України
ПОСТАНОВИЛИ:
У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк» відмовити.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
***
Правова позиціяяка висловлена Верховним Судом України в постанові від 1 липня2015 року у справі № 6-435цс15
Частина 1 статті 235 КЗпП України (тут і далі в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) передбачає, що в разі звільнення без законних підстав працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, підлягає негайному виконанню (частина 5 статті 235 КЗпП України).
За змістом норм статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення.
Установивши у справі, яка переглядається, той факт, що після ухвалення судом 27 червня 2012 року рішення про поновлення позивача на роботі, відповідач видав наказ про його поновлення на роботі лише 7 травня 2013 року, суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про затримку з вини відповідача виконання судового рішення у розумінні статті 236 КЗпП України, яка зумовлює відповідальність, передбачену цією нормою.
Постанова Верховного Суду України “Щодо виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі” від 01.07.2015 р. у справі № 6-435цс15

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>